Где-то в чужих краях10 читателей тэги

По вчорашноьму походу в ліс.

У вечорі, десь о п'ятій годині, зробила собі чайочок, зайшла до магазину імені якоїсь букашки, та направилась до лісу. Погода стояла... добрий хозяїн собаку на вулицю не випустить! Але, не дивлячись на це, свою помилку я зрозуміла лише тоді, коли опинилась у самому лісі. Дідько його трясця! А якщо знову сосни почнуть падати? Добре, хоча б вітру не було, але був мерзенний дощ, який пиріщив, і пиріщив, і... періщив. Рясний, затяжний. Подекуди у лісі з'являлись глибоченькі калюжі, які доволилось минати... якось так. А краєвиди! Краєвили які! Соснові ліси, з парослями папароті межують з рощицею берізок. А там - ціле скупчення справжніх ялинок. Спочатку я активно крутила шиєю, намагаючись насолодитись краєвидами, але згодом, мене наздогнало те старе, невимовне, болісне відчуття, яке нагадувало про себе лише у шкільні роки - коліки в боку. До того ж, у капюшоні, який захищав мене від дощу ставало спекотно, довелось підставити голову краплям та мокнути не від спеки та поту, а від холодного, червневого ливиняки. Зупинилась на хвилинку, лише щоб перевести подих і дістала телефон, щоб зробити декілька знімків. Галявина з люпіном залишилась далеко позаду, попереду майоріла друга колода із червоною цяткою, яку я приймала за свою позначку для орієнтації у лісі, непогано для якого разу? Та ось дощ влупив сильніше, добре здобрюючи землю та зелень літньою задихливою вологою. В мене навіть промайнула думка, як погано, що поряд немає пунктів спостереження, а точніше, я про ті пункти не знаю. Вони мабуть напевно є, але де? Заглиблюватись у непролазні хащі не хотілось, краще буду мокра та нездолана. =) Тоді мені вперше закортіло повернутись хоча б у місто. Мій одяг став бридко-вологим, обліпив руки-ноги, лише трохи тіло залишалось сухим. Та ні, не можу я так просто здатись! Десь там було озеро! Треба дістатись озера. Нові клаптики лісу покроєні з беріз та сосен перестали приносити задоволення, ноги потроху ставали важчими, хотілось матюкатись. Що я взагалі зараз роблю у таку погоду. Над головою навіть літаки не літають! Вони робили психологічну атаку десь із восьмої ранку до п'ятнадцятої по полудні, намотуючи нерви місцевих на кулак. Бзззз, і пролетів, тільки дивишся у вікно, яке трясеться від звукової хвилі. Ні, ліс був чимось свіженьким, чимось приємним. Аби тільки не зустрілись люди. А ні дикий кабан, а ні вовк, а ні ведмідь чи олень, чи навіть галюка не такі страшні як людина в лісі. І ось, на черзі нова алея з беріз. Думаю, якщо там не буде озера... Ні, озера за довжелезною колейкою берізок не знайшлось. Натомість мене зустрів такий дрімучий казковий ліс із тридцяти-сорокаметрових сосен, що я вирішила повернутись назад. Чи там пан Велес мешкає, чи якісь розбійники... Дімучий до біса! Тим паче, що ноги перетворились на суцільний твердий мускул. Пізніше мені доведеться лікувати коліно, яке офігіло від цього "божевільного бігу".

Дорога назад завалась суцільним пеклом: дощ, пухка земля і комахи! Комахи переслідували мене увесь шлях назад, доводилось збільшувати швидкість, щоб хоч трохи відірватись від їхнього переслідування. І що найприкріше, я зайшла так далеко, що оріентири ще довго не з'являлись на моєму шляху. Так-так, а ось нарешті суха ялинка, яку я проходила коли? Щось не пам'ятаю. Та де ж там та колода?! Довелось сильніше напружувати м'язи, бо калюжі меншими не ставали, одяг сухішим, а рюкзак - легшим. Мені наветь ніде було зупинитись, хильнути трохи чаю.

Та де ж та колода? Де?! Шлях би її трафив! Здвалось я "пробігла" цілу вічність перш ніж уздовж дороги з'явилось те, бажане, омріяне. Тоді я почала пригадувати, чи то перша, чи друга? А може я першу колоду вже пройшла? І ось - вона, червона цяточка. Я вилаясь, мене мабуть почули десь зверху і у якості покарання, на довершення до усього, дорога пішла вгору. Та Щоб вас! Щоб вас!!! Я просто мріяла побачити галявину з люпінами, бо це означало одне - вихід з пекельного лісу поряд. Невдовзі на дорозі з'явилась друга колода, із помаранчовою цяточкою. Я приготувалась вилаятись у друге, але побачила перщі квіти люпіна і допетрала, що я вже поруч. Ура, можна трохи зупинитись, зуспокоїти сердцебиття, зробити декілька фото квітів і знову рушити у дорогу. І тільки зупинилась, щоб зробити кілька фото, як мене з ніг до голови обліпили комахи. Вони сідали на руки-ноги, телефон, на одяг. Тільки-но ти відмахнувся від одних, сідають інші. Це здавалось якимось божевіллям, поганим кіно, у якому ти головний актор. Але кінцівка фільму залежить тільки від самого тебе.

Та нахіба мені той люпін?!

Я дала дьору майже до траси. До тями мене привела автівка, що пролетіла у далині, промеготівши червоним кольором фар. Та ти шо, ти шо! Ну тебе!

Я знову занурилась у ліс, на цей раз стежка йшла вздовж траси, та пірнала глибоко на приватні терени. Там трава доходила майже до стегон, а потім винирювала у доріжку посічену корінням дубів, в'язів та кленів. Іноді на шляху траплялись сосни. На такій доріжці зломати ногу - раз плюнути. Довелось бути обережною, швидкою, але щось мене штовхнуло на те, щоб зробити на ходу декілька знімків. Так собі вийшло.

Ще хвилин через 10-15 я вийшла на стежку до містечка. Біля лісу як завжди сиділи місцеві пияки. До четвірки, яка мене проводжала до лісу, додався ще один яскравий "хлопак". Не вдаючись у подробиці їх моціону, я минула п'яничок та рушила до міста, яке зустріло мене знайомими сигналами швидкої допомоги. Ну ось і повернулась! Ось, усе як і замовляли. Задоволена?

Та якось так. Скоріше зморена до невпізнанності. Тіло болить, коліно болить. Прийшла додому, зняла рюкзак, одяг, тільки-но включила комп'ютер, як приходить М. і просить піти з нею на пляж. Ні, я трохи відпочила перед новою малою подоржжю. Тим паче що потім ми побачили велику повну райдугу і словами не виказати який захід сонця!

Дивлюсь на мапу Запорізької області. Дивуюсь. Зовсім недалеко від міста йдуть важкі бої, Василівка під окупацією.

Родичі у місті кажуть, да у нас тут все норм! Потім їдуть на дачу десь біля Біленького, це ближче до Енергодару, навіть ночують у маленькому вагончику, а він аж підстрибує від гарматних обстрілів. Повна *цензура*. Потім знову приїздять у місто і все норм.

Взагалі, з моєї точки зору це виглядає так:

- У нас все нормально!

- Що?! Там ТЦ Аврору ракета знищила!

- Та я спала, нічого не чула.

- Визерни у вікно! Там у людей шибки повибивало!

Це тру ситуація. Закрив вікно, нічого не чутно, і проблема зникла. Закрив вікно і вибухів не чути. Я додаю: "Закрив вікно, і не чути, як людей на вулиці розстрілюють". Так, проблем взагалі немає, якщо закрити очі, вуха, глаза. Якщо відключити мозок, так взагалі все супер!

Люди так навчились абстрагіюватись, що це навіть починає лякати, бо будь-які жахи проходять повз них, а вони не помічають.

Доречі, автор цього щоденника, долучився до того, що 483 людини тепер знають про пресс-конференцію, а скільки було скоординовано на пряму трансляцію, я навіть не знаю.

Иногда у меня просыпается такое Бальзачье занудство и я начинаю читать лекции, что иной раз сама от себя в шоке.

Итак, садитесь в кресло, я расскажу историю Запорожья и всей округи. Ой, а тут на фото ещё Днепр, Харьков, Херсон и, особенно Киев, что ж, ставьте на плиту чайник, рассказ будет длинным.

Софийка, что учили? Ооо, древних богов? А каких? Садись, сейчас буду толкать речь о древнегреческих богах.

Что смотрю? Футбол. Какой? Так, садись удобно, сейчас буду рассказывать про ФИФА, УЕФА и нац. чемпионаты. Потом останавливаюсь и думаю, мать-мать-мать! Может у вас другие есть дела? А я тут семинары устраиваю...

Надо себя контролировать. Как это я оказалась фанатом твиттера с такими замашками?

Моя мрія із шкільних років, після того як я перестала мріяти про театр, бо усі вбивали в мене цю мрію починаючи з дитячого садка, так ось, я мріяла стати військовим льотчиком гелікоптера. Багато хлопців дивувались тим знанням, що я мала. І я навіть думала поступати у харківський авіаційний коледж. Проте, в мене не вистачило балів по математиці. Дуже шкода. Зараз я була б там, з нашими ЗСУ і не хвилювалась так, як хвилююсь зараз. Бо сьогодні, судячи з новин, у нашому місті може розпочатись маленьке пекло.

Зараз на вулиці сяє сонечко, співають пташки, бігають собаки і десь гатять гармати та ракети, бігають диверсанти, збивають гелікоптери, літаки, танки та БТР.

Мабуть зроблю потім з цього щоденника роздруківку та буду показувати дітям, як воно було.

Хочу розповісти як я зустрічала цей новий рік.

Точніше так, як я зустрічала свято Новий Рік з 31 грудня по 1 січня.

Я буда дуже хвора, в мене був Ковід, імовірно штамм дельта. Мені тільки-тільки почали колоти антибіотики і вони не встигли накопичитись в моєму організмі. Мене накрила страшна агрессія, що притаманна ковіду та паніка. Паніка, що можу померти, хоча вона була зовсім безпідставна. Я благала в самої себе не агритись ні на кого, але ця хвиля накочувала і накочувала, я ридала як дитина і благала, щоб це закінчилось. Десь о 22:30, коли мені вкололи дозу антибіотиків, я піднялась до себе, прийняла душ як могла, бо температура на той час сягнула 39+ та лягла спати. Але спати я не могла. На мене час від часу накочували панічні атаки, мені навіть довелось узяти власний рентген-висновок та перечитати, що там написано, що я не помираю, що в мене враження лише частики легень і я можу дихати. Час від часу я починала задихатися від кашлю, тож щоб відволіктись, почала грати в казуальну гру. Це допомогло і, не дивлячись на гучні святкування сусідів, те, що вони рухали меблі та волали, я спробувала заснути.

І ось, крізь сон, коли мене пробивав холодний піт, десь біля опівночі почались салюти. Люди раділи, петарди вибухали, а в мене було таке відчуття, що я намагаюсь активно заснути під бомбардування. Це жах. Це бомбардування не припинялось декілька годин, в мене виникло відчуття, шо я пережила справжнє бомбардування. Закриваю очі - вибух, намагаюся заснути - нові вибухи. Тоді в мене з'явилась думка, невже в мене буде такий дибільний рік?

І ос, настав лютий місяць і таки да, рік дебільний і це все може повторитись, коли ти лежиш у маренні, а за вікном шось вибухає.

Что я делаю, когда сталкиваюсь со сложностями в жизни?

Делаю так

А-А-А-А-А!!!!! По кругу.

Начинаю всех теребить, чо делать? Ситуация такая и такая, чо делать? Мы не успеваем! Катастрофа! Это провал...

Потом успокаивают и начинаю делать невероятные вещи и всё получается. Даже не знала, что так могу.