Где-то в чужих краях10 читателей тэги

Крапка У, ск...

Коли тобі заплатили баблішко як боту, а ти все одно не можеш без Гугл трансліту.

Денис Казанський:

Кадри як мешканець Маріуполя "радіє" звільненню російськими терористами від України.

Посилання на відео

 

А тут російські терористи самі назнімали як громлять за допомогою Сонцепьоків та РСЗО села Сходу України.

Посилання на відео

Зайшли до баби Алли 6 чоловік з кулеметами. Наставили на неї.

 

- Хлопці, ви мене вбивать будете?

- Нєт, ми с міром.

- За мої 90 год до мене ще отак з миром ніхто не заходив.

Дівчина з Маріуполя, яка зараз перебуває у іншому місті, але теж на окупованій території, пише:

Полк "Азов" давно є прикладом для усіх нас. Багатьох людей вразив той факт, що багато хто з хлопців та дівчат, виходячи з Азовсталі, взяли із собою тварин: котів, собак, у когось, здається, був ще кроль (о_О), чи щось таке. Орест, коли казав нам допобачення, узяв із собою кота, якого перезозив у коробці.
Хлопчики та дівчата з Азовсталі, не маючи їжі для себе, годували звіряток, ділилися з ними останнім, що є, навіть віддавали частину своєї води. А коли виходили, узяли чотирилапих із собою, щоб ті не загинули на підприємстві без належного догляду та їжі.

ДИВИТИСЬ ДАЛІ
Коргі Чапі-Фєня

Ротвейлер "Антистрес"




Орест з котом, якого він забрав із собою. Якщо шо, Орест, це позивний. А так, по життю він Дмитро Козацький.


На відео пана Кротевича видно собаку, яка перебувала з ними на Азовсталі
А тим часом, приходжу я до евакуйованих з Ірпеня місяць тому, а Олена мені розповідає: "Уявляєш, росіянські окупанти у сусіда з'їли алабая".
Тобто наші три місяці голодували, але годували і берегли чотирилапих, а окупанти як зайшли, так і почали собак їсти. При чому, це не перший випадок. У когось кавказця з'їли. А були фото і просто відрубаних собачих лап та зрізаної собачої шкіри...

Нарешті в мене більше часу для того, щоб написати історію жительки Бучі, назвемо її Оленкою.

Ця дуже діловита біженка з України, сама родом із Луганську. Тривалий час вона жила там зі своєю родиною поки у 2014 році до Луганської області не прийшли російські зелені чоловічки і не окупували місто. Каже, що було страшно. Дуже страшно. У родині на той час було дві молоді дівчини, тому вони вирішили тікати з Луганської області у Київську. Про те, як важко було тікати, розповідати не хоче. Коли приїхали до Києва, мешкали по хатках, то тут, то там, потім вирішили переїхати в Бучу, бо поряд із Києвом, ще й можна робити бізнес. А бізнес у неї - приготування їжі. Робить це вона швидко та якісно, справжній майстер. Бізнес у Бучі був настільки вдалим, що нашій героїні вдалось купити квартиру та налагодити своє життя.

Але, настало 24 лютого, а потім - окупація.

15 днів Оленка з рідними просиліли в підвалі, поки не скінчились іжа та вода, або перебували на критичній межі. Вони дуже боялись вийти на вулицю, бо росіяни бомбили, палили з арти та розстрілювали на вулицях усіх, кого бачили. Ті фото, які ви бачили в інтернеті, як розповідає Оленка, це чи отфотошоплені фото, або з прибраними тілами, бо... уявіть собі, а краще визерніть на вулицю, краще на центральну, уявить, що всі хто йде по вулиці, вони враз лежать, лежать у різних позах убиті. Куди не поглянь - усюди вбиті люди. Не військові! Звичайні, цивільні. І що найприкріше, рашисти забороняли забирати тіла для поховання. Тіла просто лежали на вулиці тижнями! Багато тіл залишилось там доти, доки Бучу не звільнили. Уявляєте собі розмах трагедії? Олена казала, що куди не повернеш голову, щов відвести погляд, усюди трупи.

І ось, коли в них майже не було їжі, Олена вирішила тікати, саме у той час орки дозволили зелений коридор до Києва. Ну як зелений? Їхати, то був жах. У людей здавали нерви. На блокпосту стояло декілька БТР та рашисти (чи писати громадяни росії?) з автоматами. Вони годинами заставляли чекати людей, обшукували їх, хто намагався втікти - розстрілювали. Так у одного хлопця на авто не витримали нерви і він поїхав. І його миттєво розстріляли з БТР. Це на очах у Олени та її сестри. Дівчата плакали та благали громадян росії забрати тіло хлопця собі, щоб його могли поховати рідні, батьки, громадяни росії щось їм кричали та погрожували, але у дівчат вже була шокова істерика. На їх очах розстріляли людину. Через декілька годин, окупанти дозволили забрати тіло хлопця і це було принизливо і страшно. Дівчата із ще одним чоловіком йшли попереду. Позаду них йшли росіяни з автоматами, та два БТР. Наші дійшли до розстріляної автівки, вийняли загиблого та понесли назад до блокпосту під наглядом росіян, які у будь-яку хвилину могли так само їх розстріляти, бо для них життя будь-якого українця, чи жінки, чи чоловіка, чи навіть дитини - то ніщо. Дівчата, в яких не залишилось ні сил, ні сльоз, ні емоцій, деякий час ще простояли на тому блок-посту і іх пропустили. Їм довелось пройти ще декілька таких блокпостів, перш ніж вини доїхали до Києва. Після Києва вони вирушили на Захід України, а потім доїхали і до нашого містечка.

Під кінець розповіді, Олена плакала. Їй боляче згадувати усе, що вона побачила і переповідати, навіть якщо це не перший раз.

Зараз постало питання, чи вертатись до Києва? Чи вертатись до Бучі?

Оленка знає - не варто. Після усіх побачених жахіть, які наробили громадяни росії в Україні, вона повернеться лишне після закінчення війни. Як і багато людей з міст, які майже вщент зруйновані. Як і ті дівчата з Маріуполя, які приїхали до Запоріжжя, та їхали через усю Україну без вікон, у розстріляній росіянами автівці.

РИА как всегда, скармливает инфу для совсем тупеньких. И ведь кто-то это проглотит... Мда, и это официальные новости расеи. (ссылка) К слову, в запрещённой соц. сети)))) С ВПН сидят....

 

Вчера я писала о 35 прилётах по Азовстали в сутки.

Сегодня - массированный авиаудар, затем 50 одиночных авиаударов и отдельно корабельная артилерия.

Ещё раз, это только по Азовстали.

Просто высуньте своё лицо в окно и представьте, что это всё падает на вас и на ваши головы, прилетает к вам во двор, оставляет 6-8 метровые воронки только в глубину.

То, что происходит в Украине, то, что творят росийские окупанты называется простым словом - геноцид. Обычное истребление людей. Уничтожение. Убийцы женщин и детей.

Я увиделась с беженками из Мариуполя, одна сидела со сломанной рукой, и обе они выглядели напуганными и очень-очень тихими дамами. Когда бежали ещё в марте на авто в сторону Запорожья, по их авто открыли огонь. Доехали они в Запорожье в автомобиле без стёкол. К счастью доехали. Говорят, что пребывая в Мариуполе, никто не имел права боятся, потому что надо постоянно быть на стрёме.

На данный момент никто не впускает и не выпускает жителей города из Мариуполя, если ехать в сторону Украины. Оккупанты расстреливают всех беженцев, кто пытается прорваться на свободу, разворачивают, отправляют в сторону рассеи, заставляют проходить через фильтрационные лагеря, где решают, куда тебя отправить: в Сибирь на ссылку, на Дальний Восток, на Донбас или в другое место? Отбирать документы или оставить?

Муж моей сестры великолепный мастер очков и у него были заказчики из Мариуполя. Эти заказчики составляли довольно большой сегмент его работы, поэтому когда началась бомбёжка Мариуполя, Н. потерял с ними связь. Сегодня его заказчики вышли на связь из... Грузии. Туда они бежали, когда пришлось эвакуироваться под дулом автомата в рассею. Они пытались бежать в Запорожье, но их завернули окупанты и с "огоньком" погнали в другую сторону. Долгое время заказчики Н. просидели в фильтрационном лагере, где их шманали по полной. Этот лагерь, как и разрушенный город, они вспоминают с ужасом. А потом, рашисты решили отправить этих людей в Липецк. Приезжают заказчики Н. в Липецк, и, по их же словам, у них начинается истерика. Говорят, мы ходим среди целых домов, среди работающих магазинов, по улицам, по которым не ездят танки окупантов и по щекам начинают бежать слёзы. Перед глазами всё ещё стоит разрушенный Мариуполь, чёрные от арты здания, разворованные магазины, убитые на улицах люди. Чудовищный контраст. Чудовищнейший. Поэтому они правдами и неправдами покинули рассею и сейчас находятся в Грузии. Наши люди такие, их пытаются угнать в рассею, а они разбегаются из рассеи кто куда. Ну, кроме тех, кого угнали в реальные концентрационные лагеря в Сибири и на Дальнем Востоке.