Где-то в чужих краях10 читателей тэги
#орки + #жах с другими тэгами
* * *
Просто Ізюм,
просто на цю землю прийшов руський чєловєк,
просто повбивав купу людей і тепер наші викопують тіла з могил по лісам, щоб банально ідентифікувати людину.
Просто руський - це про смерть. Це про насилля. Це про тортури.
Новітні реалії і людожери
Ви ще офігієте від фото звільнених міст. По Великій Камишувасі, що біля Ізюму, пишуть, що на одному з подвір'їв військові знайшли гори місцевих, кістки обглотані тваринами. Гори трупів з кісток. Ці страшні фото будуть у післявоєнних підручниках та книжках.
Як хтось писав: росіянам не подобаються наши підручники історії, але після війни вони не сподобаються їм ще більше.
Не уявляю, скільки повинно бути стійкості у наших військових, щоб просто брати у полон тих нелюдів. Мольфар з Азову вже закликав бути при тямі і мати холодний розум, щоб не зірватись і брати в полон.
А С В А Б А Д І Л І
Кадирівці кидають маріупольських чоловіків на заводах на розбор завалів розмінування в якості міношукачів, а самі в той час знімають це на відео разом з «днрівцями» задля розваги.
Так продовжують гинути цивільні в Маріуполі під радісний гомін окупантів.
Відео знімалось окупантами саме в час підриву 4 маріупольців на ММК ім. Ілліча.
Новий терористичний акт росіян
На російських залізницях повинно бути як на Чапліно. Чи буде мені когось шкода? Ні.
102 день війни
Там де руський мір там завжди повний бестрєдєл.
https://twitter.com/kAvA240222/status/1533453970080944128?s=20&t=PNIKJnFN71hC3dJ_12XQIQ
Окупований Херсон. Військові терористичної організації росія збили людей та понівечили автівки. Багато вбитих, є поранені.
94 день війни
Денис Казанський:
Кадри як мешканець Маріуполя "радіє" звільненню російськими терористами від України.
А тут російські терористи самі назнімали як громлять за допомогою Сонцепьоків та РСЗО села Сходу України.
Історія однієї мешканки Бучі, з якою мені пощастило поспілкуватись
Нарешті в мене більше часу для того, щоб написати історію жительки Бучі, назвемо її Оленкою.
Ця дуже діловита біженка з України, сама родом із Луганську. Тривалий час вона жила там зі своєю родиною поки у 2014 році до Луганської області не прийшли російські зелені чоловічки і не окупували місто. Каже, що було страшно. Дуже страшно. У родині на той час було дві молоді дівчини, тому вони вирішили тікати з Луганської області у Київську. Про те, як важко було тікати, розповідати не хоче. Коли приїхали до Києва, мешкали по хатках, то тут, то там, потім вирішили переїхати в Бучу, бо поряд із Києвом, ще й можна робити бізнес. А бізнес у неї - приготування їжі. Робить це вона швидко та якісно, справжній майстер. Бізнес у Бучі був настільки вдалим, що нашій героїні вдалось купити квартиру та налагодити своє життя.
Але, настало 24 лютого, а потім - окупація.
15 днів Оленка з рідними просиліли в підвалі, поки не скінчились іжа та вода, або перебували на критичній межі. Вони дуже боялись вийти на вулицю, бо росіяни бомбили, палили з арти та розстрілювали на вулицях усіх, кого бачили. Ті фото, які ви бачили в інтернеті, як розповідає Оленка, це чи отфотошоплені фото, або з прибраними тілами, бо... уявіть собі, а краще визерніть на вулицю, краще на центральну, уявить, що всі хто йде по вулиці, вони враз лежать, лежать у різних позах убиті. Куди не поглянь - усюди вбиті люди. Не військові! Звичайні, цивільні. І що найприкріше, рашисти забороняли забирати тіла для поховання. Тіла просто лежали на вулиці тижнями! Багато тіл залишилось там доти, доки Бучу не звільнили. Уявляєте собі розмах трагедії? Олена казала, що куди не повернеш голову, щов відвести погляд, усюди трупи.
І ось, коли в них майже не було їжі, Олена вирішила тікати, саме у той час орки дозволили зелений коридор до Києва. Ну як зелений? Їхати, то був жах. У людей здавали нерви. На блокпосту стояло декілька БТР та рашисти (чи писати громадяни росії?) з автоматами. Вони годинами заставляли чекати людей, обшукували їх, хто намагався втікти - розстрілювали. Так у одного хлопця на авто не витримали нерви і він поїхав. І його миттєво розстріляли з БТР. Це на очах у Олени та її сестри. Дівчата плакали та благали громадян росії забрати тіло хлопця собі, щоб його могли поховати рідні, батьки, громадяни росії щось їм кричали та погрожували, але у дівчат вже була шокова істерика. На їх очах розстріляли людину. Через декілька годин, окупанти дозволили забрати тіло хлопця і це було принизливо і страшно. Дівчата із ще одним чоловіком йшли попереду. Позаду них йшли росіяни з автоматами, та два БТР. Наші дійшли до розстріляної автівки, вийняли загиблого та понесли назад до блокпосту під наглядом росіян, які у будь-яку хвилину могли так само їх розстріляти, бо для них життя будь-якого українця, чи жінки, чи чоловіка, чи навіть дитини - то ніщо. Дівчата, в яких не залишилось ні сил, ні сльоз, ні емоцій, деякий час ще простояли на тому блок-посту і іх пропустили. Їм довелось пройти ще декілька таких блокпостів, перш ніж вини доїхали до Києва. Після Києва вони вирушили на Захід України, а потім доїхали і до нашого містечка.
Під кінець розповіді, Олена плакала. Їй боляче згадувати усе, що вона побачила і переповідати, навіть якщо це не перший раз.
Зараз постало питання, чи вертатись до Києва? Чи вертатись до Бучі?
Оленка знає - не варто. Після усіх побачених жахіть, які наробили громадяни росії в Україні, вона повернеться лишне після закінчення війни. Як і багато людей з міст, які майже вщент зруйновані. Як і ті дівчата з Маріуполя, які приїхали до Запоріжжя, та їхали через усю Україну без вікон, у розстріляній росіянами автівці.
64 день війни /1
Вчера я писала о 35 прилётах по Азовстали в сутки.
Сегодня - массированный авиаудар, затем 50 одиночных авиаударов и отдельно корабельная артилерия.
Ещё раз, это только по Азовстали.
Просто высуньте своё лицо в окно и представьте, что это всё падает на вас и на ваши головы, прилетает к вам во двор, оставляет 6-8 метровые воронки только в глубину.
То, что происходит в Украине, то, что творят росийские окупанты называется простым словом - геноцид. Обычное истребление людей. Уничтожение. Убийцы женщин и детей.
Я увиделась с беженками из Мариуполя, одна сидела со сломанной рукой, и обе они выглядели напуганными и очень-очень тихими дамами. Когда бежали ещё в марте на авто в сторону Запорожья, по их авто открыли огонь. Доехали они в Запорожье в автомобиле без стёкол. К счастью доехали. Говорят, что пребывая в Мариуполе, никто не имел права боятся, потому что надо постоянно быть на стрёме.
На данный момент никто не впускает и не выпускает жителей города из Мариуполя, если ехать в сторону Украины. Оккупанты расстреливают всех беженцев, кто пытается прорваться на свободу, разворачивают, отправляют в сторону рассеи, заставляют проходить через фильтрационные лагеря, где решают, куда тебя отправить: в Сибирь на ссылку, на Дальний Восток, на Донбас или в другое место? Отбирать документы или оставить?
Муж моей сестры великолепный мастер очков и у него были заказчики из Мариуполя. Эти заказчики составляли довольно большой сегмент его работы, поэтому когда началась бомбёжка Мариуполя, Н. потерял с ними связь. Сегодня его заказчики вышли на связь из... Грузии. Туда они бежали, когда пришлось эвакуироваться под дулом автомата в рассею. Они пытались бежать в Запорожье, но их завернули окупанты и с "огоньком" погнали в другую сторону. Долгое время заказчики Н. просидели в фильтрационном лагере, где их шманали по полной. Этот лагерь, как и разрушенный город, они вспоминают с ужасом. А потом, рашисты решили отправить этих людей в Липецк. Приезжают заказчики Н. в Липецк, и, по их же словам, у них начинается истерика. Говорят, мы ходим среди целых домов, среди работающих магазинов, по улицам, по которым не ездят танки окупантов и по щекам начинают бежать слёзы. Перед глазами всё ещё стоит разрушенный Мариуполь, чёрные от арты здания, разворованные магазины, убитые на улицах люди. Чудовищный контраст. Чудовищнейший. Поэтому они правдами и неправдами покинули рассею и сейчас находятся в Грузии. Наши люди такие, их пытаются угнать в рассею, а они разбегаются из рассеи кто куда. Ну, кроме тех, кого угнали в реальные концентрационные лагеря в Сибири и на Дальнем Востоке.