Мені дуже хочеться, щоб кожен росіянин на росії проживав зараз такий самий день, як проживає звичайний Українець на Півдні чи Сході України.
Знаєте, ще трохи про "нє всє росіяни" (с)
Якби я не читала від людей, за парєбріком з якими спілкувалась нормально до війни, що нам треба влаштувати усім Іловайский котел, я може ще засумнівалась. Але... Тут пишуть зайобані життям і державою расіяни, що винуваті у всьому ми, українці, і нас треба вбивати. Я трохи офігіла від такого повороту подій, так що так, 90% мешканців расії чи терористи, чи посібники тероризму.
Я зараз чомусь так різко зрозуміла, що так, як раніше, вже не буде ніколи.
Люди кажуть - досить! Нам набридло чути про війну, давайте про цуциків, котів, компьютерні ігри, про добро та бла-бла-бла.
Чути щось подібне для мене зараз, ну... я навіть не знаю. В мене майже усі друзі на війні, більшість родичів втратили свої домівки, у людей немає де жити, кожен день приходять хуйові новини про те, що хтось загинув, приходять новини про такі речі, що волоси стають дибки.
Які на фіг цуцики?! Я навіть віршики там якісь лагідного змісту не можу чути.
Коли бачу людей, які просто живуть, радіють, у них взагалі немає ніякої війни, в мене починається когнитивний дисонанс, таке відчуття, що я у якійсь паралельній реальності. Немов би ніколи не було такого, наприклад чи такого ось.
Щоб не відбувалось у моєму житті, яке залишилось прожити, я буду дивитись на все крізь призму цієї війни. Таких руйнувань як на Сході України, в нас не було навіть під час другої світової. Як і безлуздих вбивств, які вчиняє ворог.
пані гастон пише:
Ти прокинаєшься, вмиваєшься, думаєш про Миколаїв, робиш собі поїсти, пестиш котів, думаєш про Харків, вмикаєш компьютер, проглядаєш вакансії, думаєш про Херсон, скидаєш гроші на приколи для військових, на гуманітарку, заповнюєш резюме, думаєш про Азовсталь (плачеш).
Тобі відгризли шмат серця, але ти все ще функціонуєш, і ти ходиш по вулицях, ти дивишься на інших людей, і в них теж відгризли шмат серця, у жінок, у дітей, у чоловіків, усі ходять з кривавими ранами в грудях, працюють, гуляють, посміхаються, сумують, волонтерять, воюють. В тебе питають "як справи", ти відповідаєш "нормально" чи відповідаєш "погано" чи відповідаєш "сьогодні наче не було ще тривог" чи може "та якось так..." і може шуткуєш "ну сьогодні житиму", і гумору в цьому немає, бо ти думаєш про смерть кожен день, ти думаєш про смерть кожен раз, як лунає тривога, ти думаеєш про смерть кожен раз, як бачиш новини, ти думаєш про смерть хороших хлопців і дівчат, про смерть сусдіського брата чи смерть колишнього однокласника. Смерть стоїть за твоїм лівим плечем. Ти думаєш про життя кожен раз, як сходить сонце, ти думаєш, що хочеш ще так багато, ти думаєш, як відбудуєш себе і відбудуєш країну. ти купляєш багато квітів, бо квіти це також якесь життя, ти садиш помідори собі на підвіконня, слухаєш регіт дітей з майданчика, живеш.
Тут нужен ещё один пост о том, как мне хотелось бы накормить пана Паламара и пана Кротевича, и как я ради них отказывалась бы от ужина каждый день, ну да ладно.
Я решила этот вопрос другим образом. Вместо того, чтобы потратить деньги на еду на ужин, они пойдут на другие, очень важные дела. Пусть будет мой маленький вклад на спасение Мариуполя. А в еде я действительно не так нуждаюсь как другие люди.
По крайней мере, я хоть немного буду спокойнее спать, не так, как сейчас, проснулась посреди ночи и поймала тахикардию от тревожки.
Народ продолжает обсуждать наследие орков в Буче. Оказывается те фото, которые в твиттере, это то, что ещё можно показывать. И тут у меня задёргался глаз, а что нельзя показывать? Там есть куда пробивать дно? Для Инсты я взяла несколько нейтральных и то, иностранцы уже от первого фото в шоке, до второго не доходят.
Хочется написать много всякого, но оставлю на завтра. Напишу только, что:
Твиттер одна из самых свободных соц. сетей. В ней тоже есть фейки и информационная война, однако... В отличии от тех же Фейсбуков, ютубов и Инстаграмов, Твиттер - это свобода слова. А для тех, кто боится свободы слова - это всегда страшно, это ограничения, табу, набрасывание повязок на глаза, это восьмерка мечей, если так угодно.
Хочется сказать много, и о мариупольских родственниках, и о том, что война у нас началась намного раньше, а усугубилась даже не 24.02, а немного раньше, дня на три раньше, когда руководство запретило рассматривать тендеры по Мариуполю из-за усилившихся обстрелов. И поорать с корабля Орска. Орки на Орске. Вообще неясно, почему на меня кто-то обижается за орков...
Да много чего хочется. Надеюсь нам сделают вафли и я смогу сесть за ноутбук, а не набирать всё с телефона.
Лучшее
Материалы сайта предназначены для лиц старше 16 лет (16+)