Где-то в чужих краях10 читателей тэги

Нарешті в мене більше часу для того, щоб написати історію жительки Бучі, назвемо її Оленкою.

Ця дуже діловита біженка з України, сама родом із Луганську. Тривалий час вона жила там зі своєю родиною поки у 2014 році до Луганської області не прийшли російські зелені чоловічки і не окупували місто. Каже, що було страшно. Дуже страшно. У родині на той час було дві молоді дівчини, тому вони вирішили тікати з Луганської області у Київську. Про те, як важко було тікати, розповідати не хоче. Коли приїхали до Києва, мешкали по хатках, то тут, то там, потім вирішили переїхати в Бучу, бо поряд із Києвом, ще й можна робити бізнес. А бізнес у неї - приготування їжі. Робить це вона швидко та якісно, справжній майстер. Бізнес у Бучі був настільки вдалим, що нашій героїні вдалось купити квартиру та налагодити своє життя.

Але, настало 24 лютого, а потім - окупація.

15 днів Оленка з рідними просиліли в підвалі, поки не скінчились іжа та вода, або перебували на критичній межі. Вони дуже боялись вийти на вулицю, бо росіяни бомбили, палили з арти та розстрілювали на вулицях усіх, кого бачили. Ті фото, які ви бачили в інтернеті, як розповідає Оленка, це чи отфотошоплені фото, або з прибраними тілами, бо... уявіть собі, а краще визерніть на вулицю, краще на центральну, уявить, що всі хто йде по вулиці, вони враз лежать, лежать у різних позах убиті. Куди не поглянь - усюди вбиті люди. Не військові! Звичайні, цивільні. І що найприкріше, рашисти забороняли забирати тіла для поховання. Тіла просто лежали на вулиці тижнями! Багато тіл залишилось там доти, доки Бучу не звільнили. Уявляєте собі розмах трагедії? Олена казала, що куди не повернеш голову, щов відвести погляд, усюди трупи.

І ось, коли в них майже не було їжі, Олена вирішила тікати, саме у той час орки дозволили зелений коридор до Києва. Ну як зелений? Їхати, то був жах. У людей здавали нерви. На блокпосту стояло декілька БТР та рашисти (чи писати громадяни росії?) з автоматами. Вони годинами заставляли чекати людей, обшукували їх, хто намагався втікти - розстрілювали. Так у одного хлопця на авто не витримали нерви і він поїхав. І його миттєво розстріляли з БТР. Це на очах у Олени та її сестри. Дівчата плакали та благали громадян росії забрати тіло хлопця собі, щоб його могли поховати рідні, батьки, громадяни росії щось їм кричали та погрожували, але у дівчат вже була шокова істерика. На їх очах розстріляли людину. Через декілька годин, окупанти дозволили забрати тіло хлопця і це було принизливо і страшно. Дівчата із ще одним чоловіком йшли попереду. Позаду них йшли росіяни з автоматами, та два БТР. Наші дійшли до розстріляної автівки, вийняли загиблого та понесли назад до блокпосту під наглядом росіян, які у будь-яку хвилину могли так само їх розстріляти, бо для них життя будь-якого українця, чи жінки, чи чоловіка, чи навіть дитини - то ніщо. Дівчата, в яких не залишилось ні сил, ні сльоз, ні емоцій, деякий час ще простояли на тому блок-посту і іх пропустили. Їм довелось пройти ще декілька таких блокпостів, перш ніж вини доїхали до Києва. Після Києва вони вирушили на Захід України, а потім доїхали і до нашого містечка.

Під кінець розповіді, Олена плакала. Їй боляче згадувати усе, що вона побачила і переповідати, навіть якщо це не перший раз.

Зараз постало питання, чи вертатись до Києва? Чи вертатись до Бучі?

Оленка знає - не варто. Після усіх побачених жахіть, які наробили громадяни росії в Україні, вона повернеться лишне після закінчення війни. Як і багато людей з міст, які майже вщент зруйновані. Як і ті дівчата з Маріуполя, які приїхали до Запоріжжя, та їхали через усю Україну без вікон, у розстріляній росіянами автівці.