Где-то в чужих краях10 читателей тэги

По вчорашноьму походу в ліс.

У вечорі, десь о п'ятій годині, зробила собі чайочок, зайшла до магазину імені якоїсь букашки, та направилась до лісу. Погода стояла... добрий хозяїн собаку на вулицю не випустить! Але, не дивлячись на це, свою помилку я зрозуміла лише тоді, коли опинилась у самому лісі. Дідько його трясця! А якщо знову сосни почнуть падати? Добре, хоча б вітру не було, але був мерзенний дощ, який пиріщив, і пиріщив, і... періщив. Рясний, затяжний. Подекуди у лісі з'являлись глибоченькі калюжі, які доволилось минати... якось так. А краєвиди! Краєвили які! Соснові ліси, з парослями папароті межують з рощицею берізок. А там - ціле скупчення справжніх ялинок. Спочатку я активно крутила шиєю, намагаючись насолодитись краєвидами, але згодом, мене наздогнало те старе, невимовне, болісне відчуття, яке нагадувало про себе лише у шкільні роки - коліки в боку. До того ж, у капюшоні, який захищав мене від дощу ставало спекотно, довелось підставити голову краплям та мокнути не від спеки та поту, а від холодного, червневого ливиняки. Зупинилась на хвилинку, лише щоб перевести подих і дістала телефон, щоб зробити декілька знімків. Галявина з люпіном залишилась далеко позаду, попереду майоріла друга колода із червоною цяткою, яку я приймала за свою позначку для орієнтації у лісі, непогано для якого разу? Та ось дощ влупив сильніше, добре здобрюючи землю та зелень літньою задихливою вологою. В мене навіть промайнула думка, як погано, що поряд немає пунктів спостереження, а точніше, я про ті пункти не знаю. Вони мабуть напевно є, але де? Заглиблюватись у непролазні хащі не хотілось, краще буду мокра та нездолана. =) Тоді мені вперше закортіло повернутись хоча б у місто. Мій одяг став бридко-вологим, обліпив руки-ноги, лише трохи тіло залишалось сухим. Та ні, не можу я так просто здатись! Десь там було озеро! Треба дістатись озера. Нові клаптики лісу покроєні з беріз та сосен перестали приносити задоволення, ноги потроху ставали важчими, хотілось матюкатись. Що я взагалі зараз роблю у таку погоду. Над головою навіть літаки не літають! Вони робили психологічну атаку десь із восьмої ранку до п'ятнадцятої по полудні, намотуючи нерви місцевих на кулак. Бзззз, і пролетів, тільки дивишся у вікно, яке трясеться від звукової хвилі. Ні, ліс був чимось свіженьким, чимось приємним. Аби тільки не зустрілись люди. А ні дикий кабан, а ні вовк, а ні ведмідь чи олень, чи навіть галюка не такі страшні як людина в лісі. І ось, на черзі нова алея з беріз. Думаю, якщо там не буде озера... Ні, озера за довжелезною колейкою берізок не знайшлось. Натомість мене зустрів такий дрімучий казковий ліс із тридцяти-сорокаметрових сосен, що я вирішила повернутись назад. Чи там пан Велес мешкає, чи якісь розбійники... Дімучий до біса! Тим паче, що ноги перетворились на суцільний твердий мускул. Пізніше мені доведеться лікувати коліно, яке офігіло від цього "божевільного бігу".

Дорога назад завалась суцільним пеклом: дощ, пухка земля і комахи! Комахи переслідували мене увесь шлях назад, доводилось збільшувати швидкість, щоб хоч трохи відірватись від їхнього переслідування. І що найприкріше, я зайшла так далеко, що оріентири ще довго не з'являлись на моєму шляху. Так-так, а ось нарешті суха ялинка, яку я проходила коли? Щось не пам'ятаю. Та де ж там та колода?! Довелось сильніше напружувати м'язи, бо калюжі меншими не ставали, одяг сухішим, а рюкзак - легшим. Мені наветь ніде було зупинитись, хильнути трохи чаю.

Та де ж та колода? Де?! Шлях би її трафив! Здвалось я "пробігла" цілу вічність перш ніж уздовж дороги з'явилось те, бажане, омріяне. Тоді я почала пригадувати, чи то перша, чи друга? А може я першу колоду вже пройшла? І ось - вона, червона цяточка. Я вилаясь, мене мабуть почули десь зверху і у якості покарання, на довершення до усього, дорога пішла вгору. Та Щоб вас! Щоб вас!!! Я просто мріяла побачити галявину з люпінами, бо це означало одне - вихід з пекельного лісу поряд. Невдовзі на дорозі з'явилась друга колода, із помаранчовою цяточкою. Я приготувалась вилаятись у друге, але побачила перщі квіти люпіна і допетрала, що я вже поруч. Ура, можна трохи зупинитись, зуспокоїти сердцебиття, зробити декілька фото квітів і знову рушити у дорогу. І тільки зупинилась, щоб зробити кілька фото, як мене з ніг до голови обліпили комахи. Вони сідали на руки-ноги, телефон, на одяг. Тільки-но ти відмахнувся від одних, сідають інші. Це здавалось якимось божевіллям, поганим кіно, у якому ти головний актор. Але кінцівка фільму залежить тільки від самого тебе.

Та нахіба мені той люпін?!

Я дала дьору майже до траси. До тями мене привела автівка, що пролетіла у далині, промеготівши червоним кольором фар. Та ти шо, ти шо! Ну тебе!

Я знову занурилась у ліс, на цей раз стежка йшла вздовж траси, та пірнала глибоко на приватні терени. Там трава доходила майже до стегон, а потім винирювала у доріжку посічену корінням дубів, в'язів та кленів. Іноді на шляху траплялись сосни. На такій доріжці зломати ногу - раз плюнути. Довелось бути обережною, швидкою, але щось мене штовхнуло на те, щоб зробити на ходу декілька знімків. Так собі вийшло.

Ще хвилин через 10-15 я вийшла на стежку до містечка. Біля лісу як завжди сиділи місцеві пияки. До четвірки, яка мене проводжала до лісу, додався ще один яскравий "хлопак". Не вдаючись у подробиці їх моціону, я минула п'яничок та рушила до міста, яке зустріло мене знайомими сигналами швидкої допомоги. Ну ось і повернулась! Ось, усе як і замовляли. Задоволена?

Та якось так. Скоріше зморена до невпізнанності. Тіло болить, коліно болить. Прийшла додому, зняла рюкзак, одяг, тільки-но включила комп'ютер, як приходить М. і просить піти з нею на пляж. Ні, я трохи відпочила перед новою малою подоржжю. Тим паче що потім ми побачили велику повну райдугу і словами не виказати який захід сонця!