День в истории Блогхауса: 24 февраля 2022

Сьогодні я пішла до Дніпра, трохи помилуватись спокієм та тишею нашого міста. Хто зна, чи можна буде завтра так тихо, мирно сидіти біля пляжу, грітися на сонечку та милуватися краєвидами рідного міста.





Меморіал "Пам'яті скорботної матері". Саме тут, на цьому місці проходили найжорстокіші бої під час другої світової. Наша вулиця називається Штурмова, бо тут проходив штурм. На старих будинках досі можна побачити сліди від куль. А скільки у парку не відкопали мертвих солдатів... При чому кидали тіла як німців, так і з нашої сторони.

 

еще https://dok-zlo.livejournal.com/4209532.html

Хочу розповісти як я зустрічала цей новий рік.

Точніше так, як я зустрічала свято Новий Рік з 31 грудня по 1 січня.

Я буда дуже хвора, в мене був Ковід, імовірно штамм дельта. Мені тільки-тільки почали колоти антибіотики і вони не встигли накопичитись в моєму організмі. Мене накрила страшна агрессія, що притаманна ковіду та паніка. Паніка, що можу померти, хоча вона була зовсім безпідставна. Я благала в самої себе не агритись ні на кого, але ця хвиля накочувала і накочувала, я ридала як дитина і благала, щоб це закінчилось. Десь о 22:30, коли мені вкололи дозу антибіотиків, я піднялась до себе, прийняла душ як могла, бо температура на той час сягнула 39+ та лягла спати. Але спати я не могла. На мене час від часу накочували панічні атаки, мені навіть довелось узяти власний рентген-висновок та перечитати, що там написано, що я не помираю, що в мене враження лише частики легень і я можу дихати. Час від часу я починала задихатися від кашлю, тож щоб відволіктись, почала грати в казуальну гру. Це допомогло і, не дивлячись на гучні святкування сусідів, те, що вони рухали меблі та волали, я спробувала заснути.

І ось, крізь сон, коли мене пробивав холодний піт, десь біля опівночі почались салюти. Люди раділи, петарди вибухали, а в мене було таке відчуття, що я намагаюсь активно заснути під бомбардування. Це жах. Це бомбардування не припинялось декілька годин, в мене виникло відчуття, шо я пережила справжнє бомбардування. Закриваю очі - вибух, намагаюся заснути - нові вибухи. Тоді в мене з'явилась думка, невже в мене буде такий дибільний рік?

І ос, настав лютий місяць і таки да, рік дебільний і це все може повторитись, коли ти лежиш у маренні, а за вікном шось вибухає.

Тревожно.

Сны приходят хорошие, из тех, что уже когда-то снились - про дом ангелов, сосланных на Землю за какие-то проступки.

Часто бесит и кроет от собственного бессилия. Вроде, пытаешься учить людей на собственном примере, но куда там - настало время воинствующего индивидуализма, каждый стал особенной снежинкой, не способной смотреть вперёд больше, чем на день. Ощущаешь себя реликтом, старой рептилией из древних времён, когда люди ещё доверяли друг другу и заботились друг о друге.

Внутри одна горечь, которая порой выливается в приступы желчной злости на несправедливый мир. Думаешь: ладно, чёрт с вами, не буду вам ничего доказывать, не буду с вами спорить - просто отойду в сторонку и оставлю вас на волю судьбы.

Работала сегодня исключительно на таблетках. Не знаю, как бы я справилась, если бы вовремя не обратилась к врачу.

Молюсь о мире.

Твари, твари, твари

 

 

*

...психологиццкое: я ненавижу ситуации "докажи, что не верблюд", обычно они происходят в фэндомно-идейных пространствах, по типу "не шипперишь слэш — ну ты точняк гомофоб", и о том, что слэш не шипперишь надо так, извиняющимся тоном. Меня это доводит, я не люблю играть в подтверждения по капче применительно к обычной жизни.

 

От мысли о том, что меня в положение "доказывай, что не верблюд (т.е. не с некими ебанатами)" загоняют на всю оставшуюся жизнь, в глазах темнеет