Что почитать: свежие записи из разных блогов

я закупил вместо кофе

десятилетний пуэр

а вместо дыма на завтрак

теперь обычный имбирный чай

я выбираюсь на площадь

иду домой через сквер

питаюсь северным ветром

и звездами по ночам

и если вдруг мне мерещится

твой силуэт

и если адрес твоей прописки

во мне опять заболит

я говорю что прошлого

в общем-то в людях нет

а настоящее здесь

а уж о будущем стоит ли

 

©Богдан Куценко

Боже мой, какая ностальгия! Сразу вспоминается "Журнал русских треккеров" и статьи уважаемого Эдуарда Маккоя.

 

Перекажеш іншим своїми словами.

Сатана сказав нам: Господь з вами.

Господь з вами, я не можу вас переконати.

Ви ж любите так, ніби зав’язуєте канати.

Ви ж закохуєтесь так, ніби знімаєте шкіру.

Бог з вами, я з вами втрачаю віру.

Ідіть із богом, я з вами нічого не вдію.

Що ви можете знати про безнадію?

 

Бог дивиться безпорадно на свою подобу,

на творену чоловіками світобудову,

на вогонь жіночої непокори.

Бог дивиться на нас, як на самоповтори.

Ми такі передбачувані й нетипові.

Скільки любові, - думає, - хто б подумав: скільки любові.

Це наша любов, господи, ми в ній, як подорожні.

Спробуєш її відібрати – побачиш, на що ми спроможні.

 

Спробуєш нас переконати – нічого не вийде.

Це від тебе ми навчилися заперечувати очевидне.

Це ти нас навчив сперечатися на хрестовині.

Це нам ти нічого не винен, це ми тобі нічого не винні.

Це нашими голосами відлунює твій сумнів.

Це ти навчив любові всіх тут присутніх.

Спробуєш її відібрати – закидаємо камінням.

Саме любов керує кожним божим створінням.

 

Це ж те, що робить кожного з нас злішим.

Ти ж нам нічого більше не залишив.

Лише неба зимового вранішній вигин.

Ти нам нічого не винен, ти нам нічого не винен.

Ти не винен, що все так дивно і так несхоже.

Іди собі з богом, бог із тобою, боже.

Ти нас не зрозумієш зі своєю трубою.

Просто ми все повторювали за тобою.

 

Хай ця сурма останнього дня, яка нас кличе,

буде піснею тих, для кого життя далі звучить таємниче,

буде мотивом тих, хто боронить чортову ніжність,

тих, кого не переконала більшість,

не зупинив закон, не остудила зрілість,

не настрашила чорного простору озвірілість.

Хай це буде їхній спів, їхні хорали,

про те, як вони жили,

як помирали.

 

Сергій Жадан

Человек идет.

Вокруг происходит ночь.

Самая длинная ночь в году.

Ветер шарф с него рвет, словно силится уволочь,

человек скользит по снегу и льду.

 

Человек идет. У него на плечах висят

сорок демонов прошлых жизней,

пройденных дней.

они шепчут, что не отпустят, еще вкусят

его теплой крови и плоти, его костей.

 

Человек идет. Человек совершенно ничей,

но он знает, он даже верит в это почти -

после этой ночи –

самой долгой из всех ночей –

день начнет расти,

непременно начнет расти.

 

Светит желтым окном чужое ему жилье.

Человек идет, ему кажется, что зовут.

 

…Пусть тогда будет чудо – для каждого пусть свое.

Пусть получит каждый,

каждый по волшебству.

 

Пусть получит каждый – и праведник, и злодей –

свою вечную тайну, сияющий горний свет.

И вот этот, бредущий среди бесконечных дней,

у которого, кроме демонов, больше нет

 

ничего – пускай он получит покой и дом,

и любовь, в которую верит едва ли сам.

Это Долгая Ночь. Вода шуршит подо льдом.

Это ночь, когда сбываются чудеса.

 

© Лемерт /Анна Долгарева/

Я танцюю, - говорить вона, - доки падає сніг.

Доки танцюю, - вона говорить, - доти тримаюсь усіх.

Доти небом нічним перекочується луна.

Доки вистачить снігу – я танцюю, - говорить вона.

 

І коли приходить зима і заживають грунти,

і небо стає сухим, ніби гортань,

торкайся поверхні світу, торкайся його висоти,

огортай його хворе горло найніжнішим із огортань.

 

Ти розмовляєш з вуличним снігом, мов із псом,

пояснюєш йому, як вибратися з безсонь,

радиш снігові, як не загубитися у снігах,

як стишити гнів і як побороти страх.

 

А сніг говорить – доки вона танцює, буду іти,

торкатимусь обережно пташиних крил,

падатиму їй під ноги із засніженої висоти,

лишатимусь поруч із нею, доки вистачить сил.

 

І заважає летіти птахам, і заважає текти ріці.

Торкається її ліктів, лишає синці.

І тепер кожне слово її – перець на язиці.

Найгірше позаду.

Найголовніше в кінці.

 

©Сергій Жадан

Расскажи мне сказку о том, что я все смогу, что однажды ночью, стоя на берегу, руку твою сжимая в своей ладони, я увижу, что мир не рушится и не тонет, что не рвутся цепи, не падают якоря… Расскажи мне сказку, правды не говоря, расскажи мне сказку сильнее того, что есть… Не бывает чудес иных, кроме тех чудес, что мы сами себе напишем и создадим...

 

Расскажи мне, что я остался здесь не один.

(с) Кот Басё

а полюбят тебя обязательно за другое,

за то, что чужому и невдомек

самое, что есть у тебя простое,

будет для кого-то и шарм и шёлк.

 

родинка, ямочка, или дурной акцент

станет кому-то чудом, почти пророчеством.

то, что ты и не видел так много лет,

кого-то спасает от серого одиночества.

 

и полюбят тебя обязательно не за то,

не за то, над чем ты всегда стараешься,

но как ты ходишь, как снимаешь с себя пальто,

может, как ты плачешь, но скорее — как улыбаешься.

 

как грызешь колпачок от ручки, ловишь такси,

или волос отводишь ладонями от лица,

как ты ноешь с утра, как не знаешь, куда идти,

и как в фильмах болеешь за подлеца.

 

может, вдруг ты зевнешь,

на важной какой-то встрече,

и сконфуженно сморщишь лоб,

и тебя полюбят

именно в этот вечер,

не за что-то.

а вовсе — наоборот...

 

(с) Яна Мкр